Колишній фронтовик Євген Колосовський сьогодні зустрів 90-річний ювілей

Його доля сповнена насичених подій, про котрі згадуючи, він може довго розповідати до дрібних дета­лей. Жителю Лебедина Євгену Воло­димировичу Колосовському сьогодні виповнилося 90 років. Кожен з цих наділених Богом літ добре пам’ятає, особливо незбутніми є фронтові до­роги далекої Великої Вітчизняної війни.

Зі знатного роду українських працелюбів
Євген Колосовський — виходець із знатного роду заможних українців, котрі в свій час були власниками великих площ земель, обробляли їх та утримували ве­лике господарство. Хутір Андріївка на околиці Златополя (тепер — Новомирго­род) — дуже гарна і колоритна місцевість, де народився в 1925 році Євген Володи­мирович. До революції власницею хутору і 180 га орних земель була його бабуся Мо­трона Колосовська. Дід Іван Колосовський був професором Златопільської гімназії.

— Коли прийшов північний гегемон, то все експропріювали у моєї родини, тобто все відібрали, — каже Євген Володими­рович. — Коли я з’явився на світ, то мою сім’ю вже вважали ворогами народу.

Про все, що тоді діялося, йому розповідала мама — вчителька з ди­пломом Звенигородської гімназії. Тато закінчив лікарський факультет університету Святого Володимира і мав дві спеціальності — гінекологія і хірургія. Материні батьки теж були заможними се­лянами, які мали 360 га монастирської землі у селі Скотареве. Євген Володи­мирович стверджує, що на місці сучасної Скотарівської школи був колись монастир (цікаво!). Його дід по материній лінії Бен­дерський Авів Микитович сіяв пшеницю і забезпечував царські роти, яких стояло до революції в нашому районі п’ять чи шість. Коли прийшла в Україну більшовицька влада, з його родини репресували 15 осіб — 8 по батьковій лінії і 7 — по материній. Бабусю Анастасію Бендерську вислали в Астану (Казахстан), яка мала вищу освіту і там очолювала трудову колонію. Якось через багато років в одній з радіопередач почули розповідь про неї з вуст журналіста з Черкас Льва Хмельковського, автора документальної книги «Жах». В дитинстві Євген Володимирович пам’ятає, як при­йшов лист з повідомленням про те, що бабуся померла від крупозного запален­ня легень. Але насправді смерть її була пов’язана з організованою нею 7 листо­пада 1929 року акцією непокори проти більшовицької влади. Тоді на площу Аста­ни влада вивела 1000 стрілків і 100 танків, щоб придушити повстання.

Вічний ярлик — «вороги народу»

У 1930 році родина Колосовських — батько, мати і двоє синів Євген та Юрій виїхала на Донбас, в м. Часов’яр, а потім переїхали до Лисичанська. Там тата призначили головним лікарем лікарні, а мати працювала стенографістом в прокуратурі. Коли настали голодні 1932-1933 роки, в місті поширився тиф, значно підвищилася смертність. Бать­ка викликали до райвиконкому і по­ставили питання про причину масових смертей. Він справедливо зауважив, що в підвалах повно продуктів, а люди гинуть від голоду. «Це не ваша спра­ва!» — грізно відповіли лікарю. «Тоді не звинувачуйте в смертях медицину». Ці слова стали для нього вироком. Вночі постукали у вікно, зайшли до хати і по­чали все переривати, але нічого, крім медичних книг, не знайшли. «Дове­деться проїхати з нами!» Матір відразу теж вигнали з роботи і знову ярлик на родині — вороги народу. Батька засуди­ли на 10 років заслання — спочатку до Уралу, потім — до Карелії.

Голодомор і подорож до Карелії

Далі життя перетворилося на го­лодне пекло. Засобів для життя не було, окрім швейної машинки «Зінгер», завдяки якій мама хоч дещо заробля­ла. Євген з братом бігав до ставка по татарське зілля, яким живилися, їли і бруньки з липи — так і пережива­ли голодомор. Коли стало зовсім су­тужно, мати продала в торгзіні останні коштовності, забрала дітей і поїхала до Росії шукати свого чоловіка. Діставшись до місця його відбування покарання, по­селилися в місті Мєдвєжегорськ, де бу­дували Біломорсько-Балтійський канал. Маму відразу взяли на роботу вчитель­кою початкових класів, а потім вона стала завідуючою школи. Пізніше за зразкову ро­боту її перевели до міста Піндуш, де вона викладала російську мову і літературу та працювала завучем. Голоду там не було, а навпаки — в магазинах вдосталь виста­чало товарів, у лісах кишіло грибами і яго­дами, в озерах — рибою. Пережили там ще одне лихоліття — Фінську війну.

Перший трудовий досвід

У 1941 році юний Євген отримав паспорт і вперше влаштувався на робо­ту — матросом на пароплав «Чекіст». Зрадів, коли дізнався, що капітан родом із Золотоноші — близький земляк! Шанува­ли один одного і не лише через земляцт­во. Капітан відзначав спритність і розум молодого матроса, який якось врятував усіх від суворого покарання, власноруч розвернувши похилену баржу. Не дов- го роздумуючи, кинувся до шлюпки, з якої хутко перебрався на баржу, закинув на кіль трос і миттю розвернув її. Потім баржу успішно розвантажили в Петроза­водську — товаром була зброя. «Ти нічого не бачив, авжеж?» — запитав-ствердив капітан. «Нічого не бачив!»

Капітан хотів допомогти юнаку влаш­туватися у мореплавання, але родину евакуювали до Омська, а тата відправили до Норільська відбувати решту років пока­рання. Звідти він уже не повернувся. Брата залишили у військовому штабі працювати з номенклатурою карт, оскільки в нього виявили унікальні здібності візуальної пам’яті. В Омську за об’явою влаштувався на військовий завод токарем, отримали з матір’ю квартиру, але коли дізналися, що батько їх репресований, відразу лишили­ся і роботи, і житла. Відправили працюва­ти за трьохразове харчування слюсарем по ремонту комбайнів на підсобне госпо­дарство заводу — радгосп, де обробляли 32га землі.

Війна не оминула його героїчної участі

У 1943 році, коли Євгену виповнило­ся 18 років, його призвали до Омського військово-піхотного училища. Згодом його розформували і молодих призовників відправили в м. Каїнськ в полкову школу. Там пройшов вишкіл і став бездоганним снайпером. На фронт вперше потрапив, коли йшли бої за Ленінград. А потім став учасником Корсунь-Шевченківської битви. Незабутні події відбувалися наче вчора — Яблунівка, Шиндирівка, Тясмин, кривавий котел для противника. Євген Володими­рович командував 12 автоматниками, які переможно розбивали із черг окупантів.
— Тоді серед нас, солдат, були хлопці багатьох національностей, — згадує пан Євгеній. — І ніхто нікого не принижував, всі були дружні як один. А сьогодні у мене не вистачає сил слухати Путіна, який, пев­но, збожеволів і чинить такий страшний розбрат між народами!

Після Корсунь-Шевченківської бит­ви почалася переможна хода по Україні, потім — Румунія, Молдова, Угорщина, Чехословаччина, де й зустрів Велику Перемогу. Бої ще були доволі тяжкими і виснажливими, в одному з них отри­мав поранення, котре ятрить і до цього дня. Втратив зір, пошкодив ногу, довго лікувався в госпіталі, але потім знову по­вернувся в стрій.

Повернення до рідного краю

У 1946-му демобілізувався і поспішав до матері, яка на той час вже переїхала до нашої Мар’янівки, де проживала її се­стра. Матері згодом у райвідділі наросвіти запропонували роботу вчительки почат­кових класів у Лебединській школі №1 і в 1947-му вони вже жили в Лебедині. По­селилися в гуртожитку, Євгена Володими­ровича зарахували на посаду секретаря цієї ж школи.

Пропрацювавши там добрих 20 років, вирішив за материною пора­дою вступити до вузу у 42-річному віці і успішно закінчив Уманський педагогічний інститут за спеціальністю фізик-географ. Працював потім декілька років вчителем в селі Топильна, але долею судилося розлучитися з педагогічною діяльністю, адже отримав пропозицію працюва­ти бухгалтером на Лебединському насіннєвому заводі, пройшов відповідні курси. Віддав цій роботі ще 20 років, із цього підприємства і пішов на заслужений відпочинок.

Родина — найбільша цінність у житті

І хоч за життя довелося побачити світу Євгену Колосовському, але рідний дім для нього — його Лебедин. Тут він зустрів колись свою єдину кохану жінку Марію Фоменко, яка працювала в шкільному буфеті. З нею створили сім’ю, виростили сина і доньку. Вже майже 12 років мину­ло відтоді, коли Марія покинула цей світ, проживає один в їх родинному будинку. Але діти і онуки не дозволяють йому су­мувати, постійно відвідують свого дідуся, який скільки всього знає, розповідає, навчає. Болить серце і душа у нього за нинішні події в Україні. Різко засуджує кремлівських керманичів за ескалацію конфлікту і війни на нашій рідній землі. Один з його внуків нині несе службу в зоні АТО. Вболіває за нього, за всіх захисників, яким через стільки десятиліть судилося пережити подібне лихоліття. Намагається, чим має можливість, долучатися до збору допомоги українській армії. І знову довге очікування, сподівання, віра переповню­ють його душу — віра в чергову Велику і святу Перемогу. І сьогодні, в день його 90-літнього ювілею, вона помножиться підтримкою його великої і дружної роди­ни. З роси Вам і води, наш дорогий вете­ране! Щастя Вам, довголіття і здійснення всіх заповітних мрій!

Наталія СТОРЧАК (фото автора).