8 січня 2015 року було введено в обіг поштову марку № 1421 «Василь Симоненко. 1935—1963. 80 років від дня народження». Василь Симоненко — визначний український поет, прозаїк і журналіст. Один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у вітчизняній літературі. Народився митець у селі Біївці Лубенського району, що на Полтавщині, в селянській родині. Цей край пов'язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад, Михайло Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч якої відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці. Виховувався без батька, дитинство і юність припали на воєнні та повоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом — «поет»! Але цей «поет» учительці української мови та літератури здавав чисті аркуші, коли всі у класі старанно писали твір про своє «щасливе дитинство»…
Він володів особливим даром чесності, таким потрібним людям, але вкрай небезпечним для себе. Саме тому, навчаючись уже в Київському державному університеті на факультеті журналістики, студент 4-го курсу Василь Симоненко був виключений з нього. Ось така ціна чесності там, де панує система солодкої брехні. Річ у тім, що у нього не вдалась практика в газеті після четвертого курсу. Послали його тоді у відділ сільського господарства. Це було найстрашніше: хлопцеві, який виріс в селі, писати про колгоспи «в дусі часу». А брехати Василь не вмів…
...Забрав його до себе в Черкаси випускник університету Серебрянець. Влаштував на роботу в щойно організовану обласну молодіжну газету, допоміг з навчанням на заочному відділенні, а заодно і з закінченням університету.
Василь їздив до Києва, але жити залишився в Черкасах, де і одружився. Згодом у подружжя народився син. Василь дуже органічно влився в колектив «Молоді Черкащини». То був чудовий колектив — товариство веселих, заповзятих молодих однодумців. Як вони дружили! А яку газету випускали! Ось їх імена: Василь Симоненко, Петро Жук, Лілія Шитова, Жанна та Володимир Руденки, Віктор Онойко, Микола Дашківський, Антоніна Веретик, Микола Єременко, Ігор Осадчий, Микола Сніжко, Людмила Голубнича…
Навесні 1960 року у Києві був заснований Клуб творчої молоді. Учасниками його стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив Україною, залучався до літературних вечорів і диспутів, виступав на творчих зібраннях, займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено й надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам’яті. «Я бачив, як хлопчаки у Биківні замість м’ячів ганяють черепи людей із дірками від куль у потилиці. Винуватити у цьому слід не дітей, а лише нас із вами. Якщо ми цього вчасно не зрозуміємо, незабаром нам вже соромно буде сказати, що ми — українці…».
Працюючи в «Молоді Черкащини» Василь Симоненко відмовився засуджувати оголошених зрадниками співвітчизників, які по війні не повернулися до сталінського раю. Пожовклі від часу протоколи редакційних летючок засвідчують, як молодий журналіст заявив, що це «державі має бути соромно за своїх громадян, які вимушені поневірятися на чужині». Парадоксально, але ці слова сказані у 1960 році, нині лише додали актуальності.
Цілком ймовірно, що Василь Симоненко став поетом саме через неможливість висловити на сторінках заідеологізованої преси все накипіле на душі. Втім, найкращі його поезії теж виявились не для друку. Це красномовно засвідчила перша і єдина прижиттєва збірочка «Тиша і грім», з якої нещадно вичистили або змінили до невпізнанності все, що не вписувалося у прокрустове ложе радянської ідеології. Приклад — перші рядки вірша, без якого не обійшлася жодна із виданих за радянських часів нечисленних книжок Василя Симоненка:
«Любов грізна, світла моя муко!
Комуністична радосте моя!».
Насправді ж в авторському варіанті це звучало зовсім по-іншому:
«Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!».
Читаючи нині сповнені віри у краще і тонкого ліризму твори Василя Симоненка, годі уявити, як велося їхньому авторові — великому поетові, приреченому владою на невідомість, талановитому журналістові, правдиве слово якого породжувало ненависть місцевих князьків.
Точкою останнього відліку для Василя була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилася продати Василеві пачку цигарок. Той, звісно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали від Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, він пред’явив редакційне посвідчення. А далі… А далі з подачі завідуючого відділом обласної газети Василя нещадно відлупцювали в міліції, що призвело до тяжкої хвороби і передчасної смерті поета, чия земна дорога обірвалася в неповні 29 років.
Та смерть Василя Симоненка, як і загибель Александрова у Слов’янську, Гонгадзе в Києві, стала початком болісного переосмислення мільйонами українців ставлення до державної системи, приреченої впасти під вагою скоєних проти власного народу злочинів.
Володимир КОВАЛЕНКО. с. Ярославка.